Jekyll 2025-12-01T11:36:01+00:00 https://nikpolonsky.github.io/ Nik Polonsky 2022-10-31T14:10:56+00:00 2022-10-31T14:10:56+00:00 https://nikpolonsky.github.io/2022/10/31/dare-to-parent <p>Чтобы ответить на этот вопрос, нужно погрузиться в некую рефлексию важных размышлений, которые активно имели место незадолго до того, как ребенок был зачат. <!-- more --> Считай все это прелюдией</p> <p>“Когда/если у меня будут дети…” так могли начинаться типичные разговоры “о детях” в мои 20, 25, 30 лет. Эволюцию восприятия можно проследить на двух крайних примерах:</p> <p>1) Лет 12 назад я расстался с девушкой потому, что мы достали друг друга спорами о том, крестить ребенка сразу после рождения, или нет. Ребенком там и не пахло, ха-ха, мы даже не жили вместе. Но, то, что дети будут, просто подразумевалось.</p> <p>2) А два года назад я чуть не расстался с Ксюшей потому, что она хотела ребенка, а я сомневался, и вопрос встал ребром.</p> <p>Но я сильно колебался. Ниже будет попытка воссоздать ход мыслей тогда зимой, на стыке 20го и 21го годов. Треба розуміти, що це погляд з кінця 2022го</p> <p>Что заставило колебаться? Глубокое понимание Дизайна Человека, конечно же. Если бы существовал рейтинг предрасположенности к выращиванию и воспитанию детей, то человек с моей конфигурацией его бы, несомненно, замыкал, а Ксюша - болталась бы в середине (корректнее говорить о сочетании конфигураций конкретного родителя с конкретным ребенком, но я упрощаю). Мне, для здорового функционирования, ежедневно нужно 3-4 часа ничего-не-делания наедине с собой. Я быстро устаю от толпы и долго восстанавливаюсь после физических нагрузок. Нет, я в хорошей форме, регулярно делаю вялую йогу и танцую. Я могу оттанцевать на джеме ки несколько часов, или проехать 30 км не велосипеде, но на следующий день, или даже два, я чувствую упадок сил. Это не то же самое, что крепатура после задействования непривычных мышц, нет, это просто нет энергии, чтобы двигаться. Бывают всплески, когда могу, например, в один присест убрать всю квартиру, но это не регулярно и не прогнозируемо (в среднем - раз в месяц). Так что я очень четко понимал, что появление ребенка означало бы постоянный ущерб физическому здоровью на протяжении, как минимум, семи лет, когда необходимо давать сначала физическую заботу, а потом - и внимание. Еще раз, тут речь даже не о том, что ты себе больше не принадлежишь, возможность проводить время как ты хочешь падает в разы, это понятно и представить было легко. А о том, что мой дневной запас сил будет заканчиваться раньше, чем ребенок уснет. И если емкость моей батарейки примерно на 30% меньше, чем у ребенка, то придется жить на износ - такая перспектива пугала</p> <p>Но есть и другая сторона. Обладая знанием ДЧ, вместе с ребенком, ты получаешь чуть ли не техническую документацию к нему. Хотя “документация” - звучит слишком сухо даже для меня. Пусть лучше будет карта. Если ребенок - это планета, то ДЧ - это карта к ней. Если ты впервые высадился на новую планету, то от карты, явно, не откажешься. Полезно ведь иметь хоть какое-то представление о продолжительности суток, доминирующих ветрах, рельефе поверхности и составе атмосферы. Дизайн Человека практичен уже с первых месяцев, например, он дает ориентиры в кормлении и режиме сна. Важно помнить, что карта не равно территория, и сигналы от тела ребенка, несомненно, весомей любых теорий. Уже больше трех лет я пытаюсь “сломать” Дизайн Человека, найти в системе подвох, место, где она не работает. Методом сопоставления того, что предсказывает теория с тем, что есть на самом деле. Система не особо ломается. В ней есть универсальное объяснение для расхождений, заплатка, т.н. Ложное Я - набор шаблонов поведения, который закладывается в детстве. И если средневзятый взрослый человек не экспериментирует с ДЧ достаточно долго(ну или ему повезло не быть испорченным с детства), то шансов докопаться до его истинной, заложенной с рождения, природы практически нет. А значит и сопоставлять нечего. Это не способствует изучению ДЧ классическим научным методом. Но с маленькими детьми совсем иначе, там не может быть никаких “заплаток” или отговорок, либо теория подтверждается, либо нет. Для меня очень ценно было бы пронаблюдать все аспекты и проявления вживую. А сделать это можно только с собственным ребенком.</p> <p>Был еще один фактор, не связанный с ДЧ. Эмоциональная связь с Ксюшей. В ее картине мира мы оба хотели ребенка и были уверенны в этом, никаких колебаний и сомнений. И у нее были все основания выстроить именно такое представление. Мы вместе и давно говорили о детях, на разных уровнях. Я много рассуждал, например, о негативном влиянии традиционной школы, что я б для своего ребенка такого не хотел. Не раз ловил себя на мысли, и озвучивал ее, что мы будем вот прям классными родителями(спойлер: так и есть). В общем, много было разговоров, из которых следовало, что дети у нас, так или иначе, будут, что я этого хочу. Ну а иначе, почему я с энтузиазмом рассуждаю о детях. Не было ничего, что должно было бы заставить ее в этом усомниться. Но шутка в том, что я, ведя подобные разговоры, скорее придумывал, чем выражал истинное, глубинное желание. Не намеренно, и не осознанно, конечно(привет, Ложное Я). Заворачивал “правильные ответы” в блестящую обертку собственного мнения. Отвечая на вопросы о том, что не так со школьной системой, или о том, какие ценности стоят того, чтобы быть привитыми детям. На чем я основывался? На проекции сборной солянки артефактов человеческой культуры в собственное недалекое будущее. Вся многотысячелетняя культура, от Гильгамеша до бабки в подъезде, кричит нам: быть человеком - значит иметь детей. Эта мысль давно запакована в голове и не подвергается попытке переоценки, свежему взгляду. Вместо этого, скорее, происходит подбор/ожидание подходящих условий: выбор партнера, финансовая и бытовая стабильность. И только подойдя к пороговой точке(вернее, будучи подведенным к ней Ксюшей), я начал всерьез задумываться, а что это будет значить лично для меня, а хочу ли я этого? И вот здесь очень важный момент: хрен бы я так поставил вопрос, если б не был “покусан” ДЧ. Ну или поставил бы, но тут же удовлетворился бы ответом, который дает та самая культура, в виде истории, фильмов, книг, рассказов друзей или родителей. У нас хорошие отношения, нам чуть за 30, финансы позволяют и Ксюша хочет - значит погнали, а почему нет? Давай, назови хоть одну причину. А с точки зрения общепринятых представлений, таких причин быть не может в принципе. Если где-то и есть, то только внутри себя. Правда в том, что у Ксюши внутренняя мотивация была, причем мощная и понятная, без вот этих соплей не две страницы, а на уровне “сейчас не вижу смысла в отношениях, если они не приводят к детям”, и даже “в жизни без детей большого смысла не вижу”. Моя же внутрення мотивация была нейтральной, ни да, ни нет, что и привело к сомнениям. Мне стоило больших волевых усилий их озвучить. Ксюше стоило огромных нервов их услышать. Правда…, много чего стоит за последними двумя предложениями.</p> <p>Что ж, это было про ДЧ, меч ДЧ, заточенный с одной стороны страхом, а с другой - любопыством. И обе были направленны на меня, самоцентричные факторы. Но было еще кое-что, устремленное наружу, пусть будет масялный фонарь с зелеными стеклами, что-то, что светит теплом так далеко, как может дотянуться. А мне и тянуться не надо было.<br /> Ксюша была очень близко, я увидел, как это важно для нее, и в какой кризис она погрузится, если я соскочу. Раньше, во всех отношениях, когда я для себя понимал, что перспективы нет, то разрывал связь, резко и не считаясь с чувствами партнерки. Думал, что, хоть это и тяжело, но неизбежно, чего тянуть, тем более, что впереди обязательно будет новый опыт. При этом я не вычеркивал их из памяти, наоборот, часто вспоминаю, посматриваю соц. сети. Однажды, спустя много лет после такого моего классического расставания, я набрел на паблик бывшей со стихами. И было там одно - отпечаток нашего расставания. После прочтения я плакал. Да, тогда это было, видимо, неизбежно , но долетевшее из прошлого эхо чужой боли, поднесло спичку к фитилю. И его мягкий зеленый свет возник в нужное время, и я увидел, что колеблюсь между причинить явную и, возможно, многолетнюю боль Ксюше, закончив нашу историю. Или начать в ней новую главу, отправиться вместе в новое большое путешествие. У меня на полке уже достаточно блокнотов, где исписаны только первые несколько страниц.</p> <p>Была еще мелодия из Крыма, моя самая старая, с первого класса, подруга, уже на тот момент мама, донесла очень внятно, что родительство - это уникальный опыт, который никаким иным способом не получить. И что моя ситуация хрестоматийна, к 40а годам в мужике просыпается желание иметь ребенка, а поезд, зачастую, уже ушел. Повлиял на меня исключительно первый тезис.</p> <p>Не стоит воспринимать описанное как ход решения уравнения с неким соотношение факторов “за” и “против”. С некоторых пор я перестал пытаться “делать” жизнь, и стараюсь просто наблюдать за ней. Случилось то, что случилось, а иначе и быть не могло.</p> <p>Такие вот перехваты разговор с собой, пробившиеся через РЭБ памяти.</p> Nik Polonsky

Чтобы ответить на этот вопрос, нужно погрузиться в некую рефлексию важных размышлений, которые активно имели место незадолго до того, как ребенок был зачат.

2021-12-27T14:10:56+00:00 2021-12-27T14:10:56+00:00 https://nikpolonsky.github.io/2021/12/27/my-experience-in-experimentation <p>Перенесуся в початок вересня 2019 року, коли я переїхав до Берліна. Ніколи не прагнув жити за кордоном, але там жила Ксюша, з якою ми одружилися пів року тому (у лютому 2019-го). <!-- more --> Це сталося в кінці подорожі Південною Америкою, в Аргентині. До того я жив у Києві, а Ксюша — у Берліні, і ми підтримували стосунки на відстані цілий рік. Лоукости тоді ще не з’явилися, тож я став справжнім експертом з перетину Польщі — якось навіть автостопом «випередив» літак із Жешува до Берліна. Стосунки на відстані — не так вже й страшно, у них багато інтенсивності та простору для себе, але важливо розуміти, що це не назавжди. Для нас «світлом у кінці тунелю» була конкретна дата, коли ми, без зворотніх квитків, вирушимо з рюкзаками мандрувати по Південній Америці. Але вже тоді було видно тінь питання: «де жити далі».</p> <p>Я — досвідчений айтішник, рідкісний і цінний кадр, розпещений вічно гарячим ринком, давно забув, що таке офіс, звик до фрілансу з дому і можливості не думати про гроші. Жив собі в центрі Києва, і мені було добре, а про переїзд до Європи я навіть не думав. Адже для легального переїзду потрібна віза, для візи — контракт, а контракт — це 40 годин на тиждень в офісі.</p> <p>Ксюша ж, на той момент уже років шість як жила в Європі, була близька до отримання німецького громадянства і не для того залишала Росію, щоб переїхати в іншу пострадянську країну. Україна, очевидно, не Росія, але з висоти берлінської телевежі різниця не така вже й велика, особливо в площині соціальних гарантій і почуття безпеки, особливо якщо ти фотожурналістка.</p> <p>У жодного з нас не було вагомих причин для переїзду — доки ми не зустрілися. Варіант «просто взяти й переїхати» не влаштовував ні мене, ні її. Тож ми знову відклали остаточне рішення і зійшлися на «пожити кілька років тут, кілька там», а далі буде видно. Але спочатку — у Німеччині. Коли я приїжджав до Берліна в гості, це завжди було хвилююче і радісно. Коли ж я остаточно переїхав, в голові звучало тільки одне питання, поки я ніс свій великий синій рюкзак тією доріжкою від будівлі аеропорту до метро: що, чорт забирай, я тут роблю?</p> <p>У рюкзаку було кілька кілограмів тієї самої проволоки для ремесел. А ще — сковорідка… Можливо, я думав, що в країні з першою економікою Європи мені буде дорого купити нову. Або просто в рюкзаку було місце, тож чому б і не взяти. Або ж я звик готувати омлет саме на цій сковорідці.</p> <p>Їхав у метро, поволі усвідомлюючи зміну. Але з самого першого дня й досі було розуміння, що це не назавжди, що Німеччина — не моє місце. У теорії Дизайну Людини говориться про важливість місця для ментальних проєкторів, але найбільшу важливість мають люди. Звісно, тоді я не думав про це, але, гадаю, саме тому я переїхав.</p> <p>Мій інтерес до Дизайну Людини все ще був сильний, але три місяці жадібного занурення в інформацію призвели радше до плутанини, ніж до ясності. З огляду на мою недовіру до офіційної школи (як я згадував раніше), не було зрозуміло, де шукати відповіді. А тут ще й переїзд + нова робота.</p> <p>На третій тиждень роботи я вже був у відрядженні в Австрії. До кінця року потрібно було впровадити систему фіскалізації. Мій колега — класичний ірландець, із чудовим почуттям гумору, відомою настирливістю та міцною дружбою з алкоголем. Пивний холодильник стояв прямо на його робочому столі.</p> <p>За три місяці ми змінили три різні квартири (у Берліні важко знайти довгостроковий варіант), і сковорідка опинялася в рюкзаку частіше, ніж, мабуть, розраховувала.</p> <p>Коли з житлом усе налагодилося, я поринув у світ руху: CI + танго + Axis Syllabus + метод Фельденкрайза + джеми + боулдерінг + басейн.</p> <p>Якщо ви знайомі з проекторами, то вже могли здогадатися, до чого я веду. У такому режимі майже неможливо знайти себе, а на вивчення не лишається ані сил, ані часу.</p> <p>Звісно, я був тим, хто ніби ненароком запитував у знайомих дату народження, щоб «… просто щось перевірити…», і швидше ставив питання, ніж упевнено говорив людям щось про їхній дизайн. Але таке траплялося все рідше.</p> <p>Власна стратегія була сліпою плямою. Мій мозок знав про неї, умів при нагоді розповісти іншим, але не помічав, що в реальному житті, в моєму житті вона не застосовувалася. Це типово на початку процесу, коли знання створює ілюзію проживання.</p> <p>Через 6 місяців мого життя в Німеччині розпочався коронавірус. А ще через місяць у країні запровадили локдаун. Мало того, що тепер я працював з дому, так ще й 3 дні на тиждень (моя компанія була тісно пов’язана з кафе та барами, тож їм довелося затягти пасок).</p> <p>Це був поворотний момент!</p> <p>Коли замість 40+ годин у офісі з людьми у тебе 12 годин реальної роботи на тиждень, у своєму ритмі, вдома… Коли відпадають вечірки і соціальні контакти за інерцією… З’являється енергія, яка сама спрямовується куди цікаво, тобто на вивчення Дизайну Людини. І з’являється настільки потрібна у житті проектора порожнеча. Простір для нічого. Можливість просто бути. І ні, це не те, щоб автоматично відкриває очі на речі. Але це дає шанс на відкриття. І клубок поступово став розмотуватись. Я продовжив шукати інформацію і натрапив на півторагодинну лекцію Ра про проєкторів. Знаєте, ту, де йдеться про м’які іграшки людства. Ту, після якої хочеться лише обійняти себе й заплакати. Але це гарний поштовх, щоб подивитися-таки на своє життя.</p> <p>Під час спільної поїздки на три дні на Балтійське море я сказав Ксюші, що не хочу їхати десь там пів дня на велосипедах, а хочу один лежати в гамаку. Вона дуже засмутилася, плакала, нервувала. Це було настільки незручно, що довелося поїхати.</p> <p>Коли під час зустрічей на 10-15 людей у парку я лежав осторонь, жодного разу ні з ким першим не заговоривши, Ксюша теж була незадоволена, мовляв, що, ти тепер ні з ким не будеш спілкуватися?</p> <p>А коли я почав зустрічатися з наш</p> <p>ою спільною знайомою тільки для бесід один на один…</p> <p>Незабаром Ксюша сказала, що Дизайн Людини руйнує їй життя.</p> <p>Ну що ж…</p> <p>А моє, між іншим, лікувалося. Це був складний процес для нас обох.</p> <ul> <li>«Коли ми познайомилися, ти був інший…»</li> </ul> <p>Тут важко сперечатися. Коли ти роками брехав самому собі, не усвідомлюючи цього, здивування партнера цілком виправдане.</p> <p>У якийсь момент я набрався сміливості і сказав, що хочу спробувати спати окремо. Сказав це Маніфестору 4/1 із каналом 37-40 і шостою лінією у червоному Сонці, якщо ви розумієте :)</p> <p>Як наші стосунки взагалі витримали? Як я вижив?</p> <p>Не знаю, як це звучить зі сторони, наскільки сліпий фанатизм бачиться в моїй історії… Але зсередини його не було.</p> <p>Ніхто не «вірить» у Дизайн Людини, особливо ті, хто активно його вивчає. Я просто змінював поведінкові шаблони і спостерігав за тим, як себе почуваю внаслідок цього. Це і є експеримент.</p> <p>Я спав тиждень як зазвичай, в одному ліжку з Ксюшею, і тиждень — в іншій кімнаті. Виявилося, що на самоті мені краще, і тепер я майже завжди сплю так.</p> <p>Я пробував хапати увагу і вести розмову в групі або, навпаки, мовчати, поки не запитають. Я перестав ініціювати контакт з друзями. Я перестав проявляти ініціативу на роботі. Смішно з роботою: що менше я старався, то кращий був відгук від керівництва.</p> <p>Найголовніше, що це дуже логічний процес: кожен крок і його післясмак можна пояснити механічно.</p> <p>Експеримент веде до самопізнання.</p> <p>А себе справжнього неможливо не любити.</p> <p>Я не став раптово іншою людиною на глибинному рівні — ні, я просто струсив із себе пилюку. Те, що Ксюша і досі поруч, значить, їй подобався я, а не пил.</p> <p>Час іде, колесо крутиться, і життя стає дедалі цікавішим.</p> <p>Формально ми все ще в пошуках дому, але тепер я б сказав, що ми просто дивимося вперед.</p> <p>А що ще лишається, правда?</p> <p>P.S. Перехід на хоум-офіс і зниження робочого часу більш ніж удвічі були для мене справжнім благословенням; страшно уявити, що було б, якби все продовжилося як було…</p> Nik Polonsky

Перенесуся в початок вересня 2019 року, коли я переїхав до Берліна. Ніколи не прагнув жити за кордоном, але там жила Ксюша, з якою ми одружилися пів року тому (у лютому 2019-го).

2021-12-04T14:10:56+00:00 2021-12-04T14:10:56+00:00 https://nikpolonsky.github.io/2021/12/04/fork-on-the-road <p>Уся інформація про ДЛ (Дизайн Людини) походить від однієї людини — Ра Уру Ху. Для себе я називаю це каноном або догмою ДЛ: ті частини, до яких безглуздо ставити питання “Чому?”. <!-- more --> Бо так сказав Ра, а йому так сказав Голос, а може, він усе це просто вигадав — це питання віри.</p> <p>Щоб нести знання ДЛ у світ і зберігати його канонічну чи(а)стоту, Ра створив школу International Human Design School. Там є структурована програма навчання з домашніми завданнями, іспитами та дипломами (або “медальками”) в кінці.</p> <p>І перша порада, яку отримує неофіт ДЛ від будь-якого представника офіційної школи, звучить так: звернися до фахівця. Хочеш прочитання бодиграфа? Іди до людини із сертифікатом IHDS. Хочеш вивчати систему? Записуйся на курси.</p> <p>Але “фасад” офіційної школи відразу мене відштовхнув. Бо сайт виглядає як інтернет-версія магазину на дивані. А вся структура — як секта: система курсів, де, щоб отримати доступ до наступного, потрібно пройти всі попередні. Ціна зростає із зануренням… і потрапити на рівень, що мене цікавить, коштує близько $6000. Ну чим не секта?</p> <p>І все б нічого, але випускники цієї секти, принаймні та їх частина, яка представлена в інтернеті… Не можу судити про всіх, але загалом: вони кажуть одне й те ж. Про славнозвісну унікальність там і не йдеться. Що ви там три роки вивчали, щоб потім слово в слово повторювати про уникнення конфронтацій?</p> <p>Стратегія і авторитет — відповідь на всі питання. Навіщо було вигадувати настільки складну й глибоку систему знань, щоб потім зводити її до примітивної формули?</p> <p>Флірт із наукою. Ми хочемо виглядати науково, тому посилаємося на те, що нейтрино має масу, а значить, може передавати інформацію й імпринтувати ДНК. При цьому нікого не бентежить, що різниця між “діаметрами” нейтрино й молекули ДНК становить 15 порядків (15 нулів). Нейтрино настільки мале, що буквально проходить крізь нас, не торкаючись жодного атома тіла.</p> <p>Добре, нейтрино також може брати участь у слабкій взаємодії, його радіус — 2 на 10 у -18 метра. На таку взаємодію хоч якісь шанси є. Але смішно те, що для слабкої взаємодії маса не потрібна. Фотон не має маси.</p> <p>З точки зору сучасної науки, ДЛ — це єресь. Дозволити людям, які “купилися” на все вищесказане, мене чогось навчати, ще й за гроші? Нізащо.</p> <p>Але який же це кайф і розкіш — вивчати те, що тобі цікаво. За все літо, яке, нагадаю, було повністю вільним, я до програмування навіть не торкався. Жодного разу. Це було дуже показово. Здається, вперше у житті в мене з’явилося щось моє, по-справжньому моє захоплення.</p> <p>З одного боку, я не довіряв аналітикам. З іншого — не хотів позбавляти себе задоволення самостійного дослідження. Якщо уявити інформацію про ДЛ як великий кришталевий шар, то те, як новачок бачить його в інтернеті, — це дрібні уламки, розкидані в осінньому лісі. Красиві, манливі, але марні, доки не збереш їх у цілісну картинку.</p> <p>Чим більше шматочків збираєш, тим заплутанішим усе здається. Але це тільки підштовхує продовжувати.</p> <p>Я кидав багато разів, і в черговий раз повернутися дозволила тільки поява у світі коронавірусу.</p> <p>У результаті я зібрав свій пазл.</p> <p>Але правда (й іронія) в тому, що я б не зміг цього зробити, якби колись не натрапив на професійні курси від тієї самої офіційної школи. Без глибини й структури інформація залишається хиткою хмарою тегів.</p> <p>Важливо те, що без особистого досвіду, без застосування на практиці, без чесного експерименту й спостереження інформація залишиться голою, вона ніколи не перетвориться на знання, не стане опорою і, тим більше, не призведе до змін у житті.</p> <p>І майже неможливо, щоб це сталося за один раз, за тиждень, місяць чи навіть пів року. Потрібен час і кристально чисте розуміння, куди дивитися.</p> <p>І ще більша іронія в тому, що це — ті самі стратегія і внутрішній авторитет плюс індивідуальні акценти. Які без досвіду, глибини й структури правильно розставити неможливо.</p> <p>Висновків не буде. Pure experience. Але якщо мене раптом хтось запитає, з чого почати в ДЛ, я, ймовірно, відповім: звернися до спеціаліста. ;)</p> Nik Polonsky

Уся інформація про ДЛ (Дизайн Людини) походить від однієї людини — Ра Уру Ху. Для себе я називаю це каноном або догмою ДЛ: ті частини, до яких безглуздо ставити питання “Чому?”.

2021-11-20T14:10:56+00:00 2021-11-20T14:10:56+00:00 https://nikpolonsky.github.io/2021/11/20/how-i-met-design <p>Це було на фестивалі Калейдоскоп’є у 2019 році. Я щойно повернувся з Південної Америки, знайшов роботу в Берліні і мав повністю вільне літо попереду. <!-- more --> За шість місяців мандрів Південною Америкою я навчився робити сережки з дроту. Там це окремий стиль життя: їздити континентом, заробляючи на життя продажем саморобних прикрас. Використовуються насіння рослин, пір’я папуг, мінерали, навіть риб’яча луска! Її можна дешево купити у джунглях Перу, а потім дорожче продати на ринку в Буенос-Айресі. І, звичайно ж, мені захотілося приміряти на себе роль мандрівного ремісника. Уже в Перу я купив майже 4 кг дроту, протягав їх у рюкзаку аж до мису Горн і привіз до Києва.</p> <p>На фестиваль я вирішив поїхати в образі загадкового мандрівника, який робить надзвичайно красиві сережки з дивовижних матеріалів. Добре, у мене не було пір’я фенікса, але ж була луска найбільшої прісноводної риби у світі!</p> <p>Ідея прийшла за три дні до фестивалю, я крутив дріт по 10 годин на день, щоб хоч якось встигнути підготуватися, зробити щось незвичне. Щоб люди на фестивалі помітили ці кляті сережки, а потім — мене. Щоб вони зацікавилися, почали розпитувати… і вже тоді я б розкрив їм свій багатий внутрішній світ.</p> <p>Нет так сталося, як гадалося.</p> <p>Черговий перехожий зупиняється біля стенду, ти продовжуєш із удаваною байдужістю крутити дріт, а насправді — завмираєш, очікуючи, коли ж він звернеться. Але він йде. Може, скаже, які вони гарні — і піде. Може, спитає, скільки коштують ось ці? Ти називаєш занижену ціну, людина, можливо, купить — і йде.</p> <p>Я швидко заповнився самотністю. А чого ти хотів, поїхавши сам? Невже так важко з кимось познайомитися на фестивалі? Що ж, вітаю у світі Проекторів…</p> <p>Але очікування не вічне. На другий день я познайомився із сусідкою по торговому ряду. Вона продавала ароматичні палички й розмальовувала дітям обличчя. Нічого особливого, але як же було чудово просто говорити з кимось, кому ти цікавий.</p> <p>Ми обговорювали програму лекцій і, здається, зійшлися на тому, що все марно, але можна послухати, що це за Дизайн Людини. І за часом виходило так, що ми щойно почали спілкуватися, мені вперше за дві доби не було самотньо, а ця лекція вже йде. Я не хотів на неї йти, хотів продовжувати спілкуватися. Але дівчина буквально випхала мене. “Зараз, — каже, — зараз іди!”</p> <p>Пішов…</p> <p>Я потрапив на останні пів години лекції Яни й Діми про систему Дизайну Людини. Майже не пам’ятаю, що саме вони говорили, але щось стандартне: про типи, стратегію, механіку. Точно була метафора про автомобіль і пасажира.</p> <p>Звучало як маячня, особливо використання аналогій як аргументів — мовляв, ти ж не втручаєшся у роботу таксиста, отже, можна довіряти Монополю. Залізна логіка, чи не так? Дратував стиль викладання, здавалося, що я слухаю пастора в церкві десь у болотах Луїзіани. Мене переповнювало обурення. Дотерпів до кінця тільки для того, щоб поставити питання.</p> <p>У моєму районі немає Свідків Єгови, тому можливість поспілкуватися з людьми, які всерйоз розповідають про псевдонаукові типології — просто подарунок.</p> <p>Віддаю належне витримці спікерів, вони терпляче намагалися відповісти на всі питання. На момент, коли дійшли до потоків нейтрино, нас залишилося троє. І тут у Яни виникла гіпотеза стосовно мене, якою вона поділилася з Дімою пошепки. Вони забили мої дані в телефон, і її гіпотеза підтвердилася. Це дозволило продовжити розмову, бо мені вже ставало нудно.</p> <p>Діма подивився на екран і на ходу видав 3-4 тези про мене. І вони дійсно були про мене. Я одразу зіставив усе сказане із собою, окрім однієї речі — копання в минулому. Але тоді я просто не зрозумів, про що йшлося. Копання в минулому мені дійсно притаманне, адже історія трапилася в червні 2019-го, а пишу я про неї в листопаді 2021-го.</p> <p>Точність характеристик, виданих нашвидкуруч за 5 хвилин, вражала. І я вирішив розібратися, що ж це таке — ваш Дизайн Людини. Нагадаю, що попереду в мене було повністю вільне літо…</p> <p>В інтернеті достатньо інформації про Дизайн, щоб почати самостійне знайомство. Навіть на поверхневому рівні це було “Вау!”. Система пояснювала мене краще, ніж усе, з чим я стикався раніше.</p> <p>Підсвічені аспекти були занадто не-гороскопними, щоб їх можна було ігнорувати. Відчуття, ніби тобі нарешті прийшов лист із Гоґвортсу. Але замість списку підручників там посилання на вихідний код всесвіту.</p> <p>Це настільки круто, що просто не може бути правдою. І, звичайно, я почав шукати підступ, намагатися зламати систему, зрозуміти трюк, який вона провернула із свідомістю людини, яка чотири рази перечитувала Гаррі Поттера і “Методи раціональності”, якщо на те пішло.</p> <p>Через 2,5 роки вивчення й практичного застосування я досі намагаюся її зламати. Поки що не виходить. Але я щасливий, бо відчуваю, що мені є чим себе зайняти до кінця життя.</p> Nik Polonsky

Це було на фестивалі Калейдоскоп’є у 2019 році. Я щойно повернувся з Південної Америки, знайшов роботу в Берліні і мав повністю вільне літо попереду.