Я Тато Я

Частина 1

Гадаю, це – незвичайна, хоча водночас, на жаль, цілком буденна історія. Бо востаннє я бачив батька, коли мені було 12, а зараз мені 37. Вони з мамою розлучилися, коли мені було 4. Розійшлися, звісно ж, не по-доброму, і, звісно ж, через мою появу.

Перші роки з дитиною – серйозне випробування для стосунків. Наскільки я зрозумів, суперечки почались навколо поглядів на моє виховання, і підходи мого батька були далекими від загальноприйнятих. Хочеться, звісно, навести приклад, але хіба я пам’ятаю… щось дуже побутове, на рівні застібання верхніх ґудзиків сорочки чи температури води для купання. Також у нього вистачало терпіння й наполегливості їх відстоювати за допомогою досить струнких логічних ланцюжків – риса, яку я успадкував, і яка, будучи активованою, досі здатна ввігнати маму в сказ[1]судити про логічність його міркувань я можу лише опесередковано. Щоразу, коли, сперечаючись з мамою, я чую у відповідь “ти говориш точнісінько як твій батько”. Міркування ж мої (на мій суб’єктивний погляд) є логічними. Хоч часто - і так, далекими від загальноприйнятих.

Як це зазвичай трапляється, поява дитини оголила “сплячі” протиріччя в парі.

Одна річ – студентське життя на старших курсах у добре знаному[2]своєю атмосферою гулянок і преферансу, переважно серед студентів природничо-наукових напрямків 5-му гуртожитку мат. фак-у (кімната 314), де я й провів перші 10 місяців життя. Одна кімната, панцирні ліжка і душ наприкінці коридору. Прогулянки Воронцовським парком, безвибірне для мене (і обґрунтовано-вибіркове для мами) відвідування лекцій з екзотичних предметів п’ятого курсу кафедри прикладної математики. Такі речі формують мислення, можливо тому, єдина фраза з листа тата мамі в пологовий будинок, яка відклалася в моїй пам’яті – це щось про кошеня і під-кошеня[3]за аналогією з простором і під-простором, або множиною і під-множиною, маються на увазі мама і новонароджений я.

І зовсім інша справа – спільне життя в селищі Світлодарськ Донецької області, куди батьки переїхали після закінчення універу. Адже там у нього була квартира! Сумнівна мотивація, щоб виїжджати з Криму, та ще й перед розвалом Союзу.

Мама розв’язувала контрольні за гроші, тато пішов працювати на шахту. На шахті було прийнято після зміни випивати банку самогону, а тато взагалі-то пов’язував своє майбутнє з наукою. У вільний час він намагався довести теорему Ферма (переважно, зачинившись у туалеті). Коротше, в шахтарському колективі він не став своїм. Мама боялася, що в разі аварії на шахті, його просто не стануть рятувати – тому попросила піти звідти. Він пішов розвантажувати вагони. Мама, вийшовши з декрету, влаштувалася вчителькою інформатики.

До того часу їхні стосунки зійшли нанівець. Не було ані тепла, ані любові, спроби дошкулити одне одному змінилися байдужістю. Батько не приховував, що мав стосунки на стороні.

А для родичів вони вдавали, що “все добре” – навіть з’їздили на мамину відпустку на море, до бабусі й дідуся. Але стосунків там уже не було, я був єдиним, що їх пов’язувало.

Кожен хотів залишити мене собі на ексклюзивній основі, що, вочевидь, було неприйнятним для іншого.

Коли дійшло до суду й розлучення, єдиний шанс для батька на успіх був через обман. На який він пішов, утім, марно, тільки збрехав про маму, звинувативши в алкоголізмі й наркоманії.

Попри рішення суду на свою користь, мама більше не почувалася в безпеці. Вона боялася, що одного чудового дня батько просто вивезе мене в невідомому напрямку (як згодом з’ясується, не дарма). Страх втратити дитину переміг страх бути засудженою батьками, і незабаром за нами приїхав дідусь на КАМАЗі. Мама забрала мене й кота назад до Сімферополя, а тато залишився у своїй квартирі в Світлодарську. Більше ми разом не жили, бачив я його відтоді лічену кількість разів.

Це була історія, відновлена зі слів мами. Сам я майже нічого не пам’ятаю про початковий період життя, і тому хочу зафіксувати ті рідкісні образи, до яких досі можу дотягнутись.

Хочу відзначити почуття легкості від майбутнього викладу, адже тут я можу не дбати про точність, не боятися спотворити. Все що живе в пам’яті – це моя правда, і я дуже ціную, що вона зі мною.

Довгий широкий коридор з червоною доріжкою, що веде прямісінько до ванни. Тато підставив голову під кран, змиває кров, я стою поруч з ним, мені тривожно. Зліва по коридору моя кімната, де є шведська стінка, канат, можливо, кільця. І якесь “гніздо” нагорі. Праворуч були кухня й ще одна кімната. До кватирки на кухні прибита рейка з ниткою, на яку чіпляли шматок ковбаси. Коту Мурзіку говорили команду, і він стрибав за ковбасою, гарно витягуючи все тіло в польоті.

Пам’ятаю, що якось я втік з садочка. Чекав батьків біля під’їзду і страшенно собою пишався.

На ніч тато розповідав мені про білку-летягу. І політ. інформацію на актуальні теми. Пам’ятаю, як я переказую якимось дорослим події путчу, вони слухають здивовано, а я не розумію, що в цьому такого цікавого.

Пам’ятаю, як у садочку дражнив якогось Дениса: “Дениска – редиска, я тебе з’їм”. І був обурений нелогічністю його відповіді: “Нікітка – пітка, я тебе вип’ю”. Ну, тому що немає такого слова “пітка”, значить не можна мене випити.

Врізаний у синяву неба силует Леніна на площі. Хтось із батьків тягне мене за руку (або за ногу), щоб ми пішли з дитячого майданчика. А я не хочу, я вхопився за якусь залізяку і тримаюся. І раптом різкий біль, здається, мені вивихнули плече, я плачу.

Усіляких форм і розмірів палиці, що стоять у куті біля вхідних дверей, які ми з татом збирали під час прогулянок і приносили додому. І найяскравіше, найпотужніше. Відчуття, що я пливу. У водосховищі при електростанції я вперше поплив, правда під водою, але я досі пам’ятаю це здивування від нової якості руху.

І все. Наступний спогад уже із Сімферополя. Я повзаю по кімнаті з іграшковою вантажівкою і збираю нитки в кузов. Мама дуже цьому тішиться, бо так я допомагаю їй прибирати в кімнаті. А обрізки ниток на підлозі – від того, що вона щось шила на машинці. Мама стільки гарного й незвичайного одягу шила для мене в дитинстві. Сумно, що я цього не пам’ятаю. Але пригадую, з тієї ж кімнати, зубну пасту зі смаком полуниці, яку я просто їв. Батько відтоді з’являвся буквально чотири рази.

Перший – щоб подати на апеляцію до суду, щоб спробувати відсудити мене. Марно.

Другий – він таємно забрав мене із садочка з метою вивезти. Мама перехопила нас на вокзалі. Дивно, що цього я абсолютно не пам’ятаю.

Третій – просто щоб побачитися, коли ми були з двоюрідною сестрою на літо в бабусі й дідуся. Сестра тоді першою побачила батька, що йшов у бік нашого будинку. Вона досі пам’ятає, що злякалася. А я пригадую її, що біжить двором і плутано намагається щось сказати бабусі, і, на задньому плані – силует батька в отворі не зачиненої хвіртки.

Про четвертий – останній раз, коли я його бачив, – я розповім пізніше. Але та зустріч була короткою і за нею нічого не відбулось. А ось незадовго до неї він прислав мені посилку, в якій були кедрові горішки і його ношені джинси. На той момент він переїхав до Росії і жив у якійсь глушині в Сибіру.

Джинси не підійшли. Я виріс без нього і ніколи не відчував його браку. Нема та й нема. Я навіть батьком його не називав у розмові. У кращому випадку, нейтральне – “Рома”, або зневажливе – “мій біологічний батько”.

Частина 2

Я виріс без нього і ніколи не відчував його браку. Ані в школі, коли я міг годинами сидіти в туалеті, розв’язуючи задачі групи С зі Сканаві[2]Збірник задач з математики для вступників до вузів. Ні в універі, коли я вчився на тому самому факультеті, іноді у тих самих викладачів, сидів за тими ж партами, що й він. Ані ба більше, коли в атмосфері ночі та коньячних келихів знайомився з культурою преферансу - знаковою грою фізиків і математиків з наукового середовища СРСР. Ні коли вперше, ледь не викашлявши легені, піднявся на гору Чатир-Даг, на яку, я точно знаю, вони з мамою піднімалися, коли вона була вагітна.

Більше прямих відсилань я не знаходжу. Але запевняю, що у жодному важливому, а тим більше - не важливому епізоді свого життя, важко втриматися і не висипати їх в купу тут: айкідо, перший поцілунок, перша бійка, походи, книги, дівчата… так от, в жодному з них я не відчував потреби в ньому, не відчував туги від того, що його немає.

Дивним чином, усі дівчата, з якими у мене був глибокий зв’язок, теж росли без батька. І тоді відсутні батьки виступали додатковою опорою в “містку” нашого зближення.

Пізніше, коли стало модно копирсатися в минулому в пошуках дитячих травм (не через потребу, а скоріше з цікавості, коли в розмові хтось ділився своїми відкриттями), я заглядав за завісу часу, ледь не під мікроскопом намагаючись відчути, як саме відсутній батько вплинув на моє становлення. І не знаходив. Як не знаходилося й інших приводів про нього подумати.

Я одружився на дівчині з повної сім’ї. Не те щоб це було хоч на краплинку усвідомлюваним критерієм при виборі, ні. До неї у мене було кілька серйозних історій стосунків, хороших історій, які я згадую з теплом і вдячністю. Але тільки у стосунках з Ксюшею я навчився любити. Список подій, в яких я не згадував про батька, слід доповнити народженням доньки. Це сталося за місяць до початку повномасштабки, і нам усім було не до спогадів. На той момент усе, що сказано вище, ніяк не було актуалізовано в моїй голові, тому пропоную і тобі тимчасово забути про це. А замість цього зануритися в мою рутину: віддалена робота, донька 2.5 роки, пошук себе в Берліні та нових сенсів у житті. У цій рутині, в розумних межах, але давно й надійно прописався instagram.

Історія, яку я розповідаю, складається з ланцюжка неймовірних збігів, тонких перетинів часу та відчуттів, через які я доторкнувся до ірраціональної сторони життя. Проте перша ланка цього ланцюжка пов’язана з банальним залипанням в instagram.

Я помітив, що один мій знайомий, ще по Криму, який уже багато років постить фотки з міста А, раптом почав постити фотки з міста Б (Берлін, звісно). Ми з ним не спілкувалися з Криму, та й тоді не були особливо близькі: працювали на одній роботі, тусувалися в спільних колах, були в курсі один про одного. Через пару місяців спостереження я йому написав. Ми зустрілися, і він розповів свою історію.

Він пішов від дружини, залишивши її зі своїм трирічним сином. Це - дуже грубе спрощення, яке ніяк не передає ані суті, ані глибини кризи, в якій опинилися їхні стосунки. Але для моєї історії цього й не потрібно. У житті його дружини трапилося нове кохання. А їхнє кохання згасло. Мій друг зіткнувся з класичною дилемою: залишитися в сім’ї заради дитини чи піти. Для нього це лунало як “залишитися в житті сина: мимоволі показуючи йому себе зламаного, згорьованого, нелюблячого, нещирого. Але бути поряд щодня” або “піти, щоб відродитися, знайти нове кохання, повернути собі силу, створити нове повноцінне життя і запросити сина туди”. Це спрощена версія - він годинами говорив про цей вибір на різні лади, коли ми гуляли вздовж каналів Нойкельна. Минуло понад року, він і зараз говорить. Цікаво, що мій друг виріс у, як то кажуть, повній сім’ї, його батьки досі разом, і у нього хороші стосунки зі своїм батьком. Такими ми зійшлися, двоє емігранти, двоє молоді татусів, із дзеркальною сімейною історією. Він був тоді дуже вразливий. Попри вже зроблений вибір, він постійно до нього повертався. Говорив з терапевтами, шукав людей з подібними історіями дитинства, щоб дізнатися, як ухід батька з сім’ї вплинув на них. Він тоді поділився спостереженням, що умовно “західна” школа терапії в такій ситуації радить йти. З ідеєю відродитися й повернутися. А умовно “східна” або точніше “східно-слов’янська” школа радить залишатися в родині. Я не співставляв його зі своїм татом. Але подумки одразу спробував влізти у його черевики. І таке “взуття” нікому не може пасувати, про сподобатися - годі й казати. Як це, бути поряд з дитиною щоденно протягом усього її життя, тобто, від народження до трьох років, а потім перестати бути. Сказати їй, що тато лишає, йде з дому. І піти. Піти, розірвати зв’язок з найдорожчим для тебе створінням у цьому світі, і тримати потому щодня цю порожнечу всередині. Навіть зараз, коли я про це думаю, у мене починає боліти серце і стискає груди. Ні, він, звісно, якнайбільш підтримує контакт, бачиться за будь-якої можливості, зв’язок із сином - головний фактор у плануванні його життя. Але це зовсім не те, що жити під одним дахом.

Він став першим другом-чоловіком, з яким я зміг розділити (скоріше відбити) досвід батьківства. Після - не означає внаслідок, але через кілька місяців після нашої зустрічі, до мене прийшло несподіване усвідомлення.

По-перше, я завжди дивився на батька очима своєї мами.

А по-друге - у мене був тато. Його не було після 4х років, і я звик думати, що його не було зовсім. Усе життя я не відчував до нього нічого: ні любові, ні тепла, ні поваги, ні зв’язку, ні образи, до речі… це був просто схожий на мене чоловік з фотографії. І тільки проживши свій досвід батьківства, я зрозумів, що не можу тепер так легко відкинути ті перші роки життя, поки ми були разом. Тоді я запитав у мами, чи любив він мене, чи був у мені зацікавлений, чи грався зі мною… і, звісно, це було саме так.

У мене був тато. Був ось цей великий чудовий чоловік, який тобі завжди посміхається, який може підкинути в небо і впіймати, який дивиться на тебе щасливими очима, поки ти торкаєшся його щетини, який підтримує тебе своїм поглядом, ніжно тримає за руку і показує світ.

Іноді, якщо донька засинає на руках, потім я несу її додому, хвилин 15, дбайливо перекладаю в ліжечко. Навіть вийшовши в іншу кімнату, я відчуваю зв’язок з нею прямо на фізичному рівні, багато золотих ниток від її грудей до моїх, пульсують у такт диханню. Я не знаю, як він відчував себе зі мною, але не можу уявити, що це було якось принципово інакше. Одна світла думка вщент розбила камінь байдужості, під яким спочивав образ батька. Мені стало його шкода: спочатку вони з мамою не знайшли порозуміння, потім він поводився як мудак під час розлучення, потім, як би не склалося його життя, я не можу уявити, щоб він не шкодував про те, що втратив мене. Хай він тричі ідіот, і я не знаю, чому він не вийшов на мене, коли розвинулися соцмережі. Але він - та людина, яка розповідала мені про білку-летягу, тримала за руку і показувала перші кадри фільму про цей світ, на якийсь час він і був моїм світом. Іншої такої людини у мене немає. Він любив мене, цього достатньо. Я відчув, що хочу зв’язатися з татом. Але для цього потрібно було його знайти.

Частина 3

У соціальних мережах під справжнім ім’ям його не було. Але інтернет складається не тільки з соцмереж. Дивовижним чином, я здибав сайт, створений волонтерами саме для пошуку людей за цифровими слідами. Цікаво, що зараз, через рік після подій, що описуються, сайт не працює… правильні двері відчиняються вчасно. Але тоді я міг наживити на гачок єдину наживку - ПІБ і дату народження батька, і закинути їх у каламутні води бази витоків персональних даних. Рибалки ж з вигляду спокійні, але хто знає, що відбувається всередині, коли вони тягнуть волосінь. Першою спливла його адреса, яку я вже знав, та, з якої він присилав кедрові горішки і свої джинси - Ханти-Мансійський автономний округ, Нижньовартовський район, смт. Ізлучінськ, вулицю й будинок я вже не пам’ятаю, але це точно був він, і цей збіг дозволив мені довіряти результатам пошуку.

Незабаром у мене було кілька номерів телефонів, кілька email-ів, податковий номер, а також його логін і пароль для входу в інтернет-магазин електроніки. Не дуже-то сподіваючись на відповідь, я відправив короткі повідомлення на email.

“Добрий день, я шукаю свого батька, Романа Левінцова. Якщо це ви, або ви його знаєте, будь ласка, повідомте, що його син Микита хотів би з ним поговорити. Відповісти можна на цю адресу. Дякую”

І “від микити” в темі листа. Що він відчує, коли побачить знайоме ім’я зі свого минулого життя.

Телефонувати було складніше. Що, як він і справді відповість. Слова завмирали в горлі, поки я слухав довгі гудки на іншобік несправдженого світу. Але говорити не довелося, усі три номери виявилися не робочими. Я не поспішав: витрачав на пошук не більше години на день, і на два номери в один день теж не телефонував. Щоразу налаштовувався, шукав найбільш сприятливий момент і стан. Знову перепитував себе: навіщо? Відповідь була перед очима: Майя і наш з нею зв’язок. Одна з наших “фішок” - стрибати на м’ячику, точніше на пілатесному м’ячі діаметром 1.2 метра, який я притуляю колінами до дивана, і на якому Майя стрибає, як на батуті, тримаючи мене за руки. Досить виснажливе заняття, яке може тривати, здається, хоч півгодини. Але я її ніколи не зупиняю: я намагаюся запам’ятати її усмішку в стрибку, блиск щастя в очах, те, як вона сміється і як розлітається в повітрі її волосся, що так схоже на моє.

Я не знаю, як далі складеться життя, але наші моменти з майєю - їх ніщо не зможе скасувати, вони вже були, вони записані в мій і її біологічний блокчейн. Та що там біологічний, мені здається, такі чисті почуття стають частиною самого світу, вплітаючись у полотно вічності. На тлі чого, його мудацька поведінка, його відсутність майже все життя - обставина сумна, але нескінченно дрібна. Тож я продовжив.

На один з номерів відповіла жінка, згадка про Рому її явно засмутила, вона попросила більше не дзвонити і більше жодного разу не взяла слухавку. Інтернет-магазин електроніки був набагато чемнішим:

“Здравствуйте, Роман Петрович, у вас 0 активных заказов“.

Логін і пароль підійшли, детективний азарт швидко змінився на розгубленість: це був найреальніший мій з ним контакт за останні 25 років.

Я продовжував грати із запитами в базу, використовуючи вже знайдені параметри: номери телефонів, ІПН, поєднання імені й прізвища, прізвища й року народження.

Незабаром мені пощастило по-справжньому - з’явилася нова адреса, 150010 Ярославль Фрунзенський р-н п.Октябрський д12 корп.2 кв.50. З усіх міст цієї чортової величезної країни він вирішив осісти в Ярославлі - рідному місті моєї дружини. Точніше, я ще не знав, вирішив чи ні, але це хоча б можна було перевірити, бо її батьки там живуть досі.

- Ало, Іра, тут така річ, можна попросити вас завітати на одну адресу? Нічого незвичайного, просто я тут вирішив знайти свого тата, і інтернет видав ось таку адресу.

Іра передзвонила за пару днів. Двері квартири 50 ніхто не відчинив. Але сусіди підтвердили, що там дійсно живе Роман. Він ні з ким не спілкується і працює на заводі через дорогу, востаннє вони його бачили в кінці літа, а було вже 10 листопада 2024. Іра залишила контакти і попросила дати нам знати, коли він з’явиться.

Я все ще не дозволяв собі повірити, що знайшов його. Обривав спроби уявити нашу зустріч. Перетравлював. А за пару днів якісь знайомі Іри з заводу скинули їй його фото, відносно свіже фото з їхніх робочих посиденьок. Якість була нижче середньої, але достатньо, щоб передати доброту, тепло і печаль у погляді. Здавалося, що як у далекому дитинстві, так він досі дивиться з тієї фотографії не на підпитих колег, а на мене. Через фото з екрана телефона я відчув його тепло, побачив, що ми схожі… в той момент я остаточно визнав і прийняв його. Стримуватися далі було неможливо. Зустрінемося ми, мабуть, у Туреччині, на півострові Адрасан, де все ще тепло, щоб ночувати в наметі, де є море, схожі на Кримські гори, і де можна просто жити тиждень на узбережжі, і нікому не буде до вас ніякої справи. Я заплющував очі й розчинявся у видіннях. Не треба переказувати один одному, як склалися наші життя, принаймні, з цим можна не поспішати.

Ми можемо просто бути разом: пірнати у воду з каміння, ловити крабів і креветок, збирати дрова, дивитися на зорі. Коли ми з ним розлучилися, я був за віком такий самий, як Майя зараз, і він може ніби повернутися в туди, у 34 роки тому і продовжити свій батьківський шлях з того місця, де він перервався. Чи зможе знайомство з майєю його зцілити?

Це не були просто фантазії, як ніби хтось попросив мене уявити, як могла б виглядати моя зустріч з батьком, а я б відповідав, спираючись на уяву і здоровий глузд. Ні, я ніби проживав ці епізоди. Аж до солоних бризок на скроні після його пірнання з сапа в прозору воду. До смаку молочної каші з гречкою, яку він приготував на сніданок на вогнищі. До ваги його рук на своїх плечах. Теплоти обгортаючого голосу. Не знаю як, але він був зі мною. І я ніби проживав з ним найсолодшу частину дитинства. Ту, якої ніколи не було. Видіння з ефектом присутності тривали кілька днів, потім я виринув з “виру пам’яті”.

Вістей від нього не було, мені залишалося тільки чекати, перетравлюючи подію майже-знайденого батька і намагаючись не надто розбурхувати себе очікуваннями. Що не було такою вже й важкою задачею, особливо зважаючи на доньку, що росте, яка, на відміну від свого діда, зникати з мого життя не збиралася.

До речі, про діда. Новин про батька не буде ще півроку, тому поки відійдемо від нього. А ось не сказати тут про діда було б нечесно. Так само як і про мого дядька, і про мого прийомного батька. Я багато їх згадував, проживаючи, а після - і записуючи цю історію.

Кожен з них був у моєму житті, кожен з них вплинув на мене, багато чого дав і багато чим пожертвував заради мене. Вони, немов окреслили контури добре-знаної “фігури батька”, а я, з появою доньки, заповнюю ці контури кольором і об’ємом, стаючи батьком не тільки для неї, а й сам для себе.

У дідуся з бабусею в селі під Євпаторією я проводив кожне літо, поки вони не поїхали до Ізраїлю, щоб прооперувати бабусине серце, продовживши її життя аж на 10 років.

У діда був будинок, збудований власними руками, город, сарай з курми, майстерня з вугіллям і інструментами, касети з піснями Кадишевої, сад з персиками й абрикосами, звичка присідати на вуха незнайомим людям в автобусі на море, і невичерпний арсенал історій на будь-який смак, щоб цю звичку підкріпити. Він навчив мене, що найсмачніший шашлик - з молодого баранця, на день будівельника, коли вся сім’я збирається в їхньому домі, а найсмачніший огірок - зірваний з грядки і помитий водою з-під шланга. На моїх очах він виточив з дерева літак з чотирма гвинтами з консервної бляшанки, шасі з котушки від ниток, пофарбував усе в жовтий колір. На мотузці літак можна було розкручувати навколо себе, здійснюючи зліт і посадку, гвинти крутилися, шасі працювали. Дід служив авіа-механіком, іронічно згадуючи суть своєї роботи як “усунення шпарин між ганчіркою і площиною крила літака”Я брав участь, як міг: теж фарбував, і забив цвяхи для гвинтів. Ви могли здибати його на вулицях Ірпеня аж до 2023 року, навіть дуже тремтячими руками він продовжував робити іграшки-флюгери, виходити на вулицю і продавати їх, не втрачаючи можливості присісти на вуха як покупцям, так і пересічним громадянам. Якщо вибирати щось одне, то від діда я взяв стійкість.

Мій дядько… легендарна особистість, єдиний дорослий з родини, за яким я справді сумую навіть зараз. Він заразив мене любов’ю до походів, познайомив з науковою фантастикою, навчив ловити крабів і всім похідним премудростям. Взяв на роботу на літо після 9го класу, в цех збирання склопакетів. Там він навчив мене основам поведінки в чоловічому колективі, включаючи незворушність обличчя, під час ссаня у раковину. Закохав у ігри у слова, контакт, Що Де Коли і інтелектуальність як таку. Завдяки йому я не соромлюся купатися голим і піти спати в розпал вечірки, якщо захочу. Дядько показав мені цінність самобутності, і дав відчути пригоди на смак.

І мій прийомний тато з’явився, коли мені було 11 років. Він був програмістом задовго до того, як ця професія набула популярність. Я приходив до мами на роботу, в банк, де вони й познайомилися. Там “дядя Серьожа” показував мені старкрафт і як відкривати схрони в doom-і. З його невловимої подачі я звʼязав своє життя з програмуванням, про що згодом жодного разу не пошкодував. Він теж взяв мене до себе на роботу, навчив основ .net і як писати stored procedures. Завжди був спокійний і ніколи на мене не тиснув, не читав моралей. Мабуть, він з’явився надто пізно, щоб ґрунтовно вплинути на основу моєї особистості, але він завжди був поряд з мамою і зі мною, і своїми заземленням і наполегливістю створив фундамент, на якому я міг розвиватися сам, як хотів.

Частина 4

3 липня 2025 року, ми з другом їмо найсмачніший у Фрідріхсхайні дьонер. Про батька майже не згадую, новин від нього так і не надійшло. Отримую повідомлення від Іри:

- “Нікіта, перепрошую. Набери, будь ласка, за нагодою”

Набираю. Виявилося, що батька знайшли мертвим у своїй квартирі. Сусіди, відчувши специфічний запах, викликали ментів і зламали двері. З їхніх слів, тіло було далеко не першої свіжості.

Йому було 65 років, за нинішніх часів - не вік. Він помер самотою, і його навіть нікому поховати. Але, крім завмирання і ступору від зіткнення зі смертю, я нічого не відчув. Співчуття від мами і тітки проходили повз, його відхід не став справжньою втратою. Не здійснений, тепер вже остаточно, досвід, для нього і для мене - ось про що я шкодую.

Через два дні зі мною трапилося шокуюче усвідомлення. Якщо щось і гідне слова інсайт, так ось це саме він, короткий, але потужний, і знадобиться набагато більше слів, щоб пояснити його, аніж щоб сформулювати.

Я був у його Бардо.

Що?

Не хвилюйся, якщо для тебе це нічого не означає. За моїми оцінками, що таке Бардо знає кілька тисяч людей у світі, максимум - десятків тисяч. Але я спробую пояснити. Бардо - поняття зі знання Дизайну Людини, з шарів глибших, ніж проектор, стратегія і авторитет, генератор 1\3, і інші профілі та типи. Я зустрів це знання років 8 тому, загорівся, вивчив, і тепер бачу реальність на іншому рівні.

Бардо[5]Термін, ймовірно, запозичений теорією Дизайну Людини у Тібетського Будизму - це перехідний етап між життям і смертю, остання усвідомлювана “подорож” душі. Отже, якщо припустити, що у людини є безсмертна (реінкарнуюча) частинка, зазвичай звана душею, то після фізичної смерті душі ніби показується, про що була її поточна інкарнація. Зокрема, там можлива “зустріч” з важливими для того, хто вмирає, людьми. Я усвідомлюю, наскільки це тонкий лід - опис того, що відбувається після смерті, і ні в якому разі не претендую на істину, але це - моя історія, і вона виявилася такою. Найближча дотичність до ірраціонального, яку мені доводилося переживати за життя. У той момент не потрібні були докази чи перевірки, я просто зрозумів, чим були мої видіння тоді, восени. Саме тоді він і помер.

Бардо відбувається протягом 72 годин після фізичної смерті тіла. Це наше право на останню подорож. Але не всі, хто помирає, проходять через цей досвід. Необхідна умова лише одна: ці 72 години тіло не можна чіпати (переміщувати, спалювати, закопувати), інакше Бардо обривається або не настає взагалі. І якщо є хоч щось гарне в тому, що він був один, що він прожив я не знаю скільки своїх останніх років на самоті, так це те, що після смерті його тіло ніхто не турбував. Навіть не 72 години, а майже півроку. Опалення в квартирі було вимкнено, сніг у Ярославлі лежить до травня, вхідні двері щільно зачиняються, а у вікнах склопакети. Трупний запах почав турбувати сусідів тільки влітку, коли середня температура сильно зросла.

Наскільки далеко в минуле можна заглянути, щоб відстежити ланцюжок подій, що привели в поточну точку?

Спостереження в instagram, зближення з другом, у якого не склалося з сім’єю, погляд на батька вперше своїми, а не маминими очима, пошук, Ярославль, де він оселився - рідне місто моєї дружини, з якою ми познайомилися в Києві, мої видіння… і його Бардо.

Я ще тиждень перебував у сумлінному шоці від усвідомлення того, що сталося, коли пам’ять відродила спогад про нашу з батьком останню зустріч - я обіцяв розповісти про неї на початку оповіді.

Він приїхав побачитися, коли мені було 13 або 14 років. Мама відпустила нас поспілкуватися на подвір’ї сам на сам. Ми говорили не більше години, я був налаштований щодо нього явно скептично. Дав зрозуміти, що коли було потрібно, він ні мамі, ні мені не допомагав, а зараз уже пізно, поїзд пішов, він мені не потрібен. Це те, що добре відклалося в пам’яті, те, що я завжди знав, і до чого не повертався ніколи, сприймаючи як прохідний епізод життя.

Через тиждень, як я дізнався про його смерть, з пам’яті прийшла картина тієї зустрічі (яка раніше ніколи не проявлялася): його очі наповнюються сльозами, обличчя тремтить від стримуваного плачу, він з надією дивиться на мене, в той час, як я спокійним голосом говорю, що він для мене - чужа людина і що він мені не потрібен.

Ця остання сцена приходила знову і знову, і тепер, проживаючи біль, здригався від плачу вже я. Але я не топив себе в почутті провини. Відтворюючи цей спогад, я пере-проживав і пере-прошивав його. Замість холодного відкидання я говорив, що мені шкода, що життя так склалося, що я знаю, що він мене любив завжди, що я приймаю його, що я - його син, а він - мій тато. І так кілька днів, багато-багато разів, поки біль не зникла, зморшки навколо його очей розправились, і він просто дивився на мене ніжним поглядом блакитних очей.

Не люблю могил і не знаю, де поховали тебе, а навіть якби й знав, то не приїхав.

Але я хочу, щоб у нас з тобою було своє місце тут.