Перенесуся в початок вересня 2019 року, коли я переїхав до Берліна. Ніколи не прагнув жити за кордоном, але там жила Ксюша, з якою ми одружилися пів року тому (у лютому 2019-го). Це сталося в кінці подорожі Південною Америкою, в Аргентині. До того я жив у Києві, а Ксюша — у Берліні, і ми підтримували стосунки на відстані цілий рік. Лоукости тоді ще не з’явилися, тож я став справжнім експертом з перетину Польщі — якось навіть автостопом «випередив» літак із Жешува до Берліна. Стосунки на відстані — не так вже й страшно, у них багато інтенсивності та простору для себе, але важливо розуміти, що це не назавжди. Для нас «світлом у кінці тунелю» була конкретна дата, коли ми, без зворотніх квитків, вирушимо з рюкзаками мандрувати по Південній Америці. Але вже тоді було видно тінь питання: «де жити далі».

Я — досвідчений айтішник, рідкісний і цінний кадр, розпещений вічно гарячим ринком, давно забув, що таке офіс, звик до фрілансу з дому і можливості не думати про гроші. Жив собі в центрі Києва, і мені було добре, а про переїзд до Європи я навіть не думав. Адже для легального переїзду потрібна віза, для візи — контракт, а контракт — це 40 годин на тиждень в офісі.

Ксюша ж, на той момент уже років шість як жила в Європі, була близька до отримання німецького громадянства і не для того залишала Росію, щоб переїхати в іншу пострадянську країну. Україна, очевидно, не Росія, але з висоти берлінської телевежі різниця не така вже й велика, особливо в площині соціальних гарантій і почуття безпеки, особливо якщо ти фотожурналістка.

У жодного з нас не було вагомих причин для переїзду — доки ми не зустрілися. Варіант «просто взяти й переїхати» не влаштовував ні мене, ні її. Тож ми знову відклали остаточне рішення і зійшлися на «пожити кілька років тут, кілька там», а далі буде видно. Але спочатку — у Німеччині. Коли я приїжджав до Берліна в гості, це завжди було хвилююче і радісно. Коли ж я остаточно переїхав, в голові звучало тільки одне питання, поки я ніс свій великий синій рюкзак тією доріжкою від будівлі аеропорту до метро: що, чорт забирай, я тут роблю?

У рюкзаку було кілька кілограмів тієї самої проволоки для ремесел. А ще — сковорідка… Можливо, я думав, що в країні з першою економікою Європи мені буде дорого купити нову. Або просто в рюкзаку було місце, тож чому б і не взяти. Або ж я звик готувати омлет саме на цій сковорідці.

Їхав у метро, поволі усвідомлюючи зміну. Але з самого першого дня й досі було розуміння, що це не назавжди, що Німеччина — не моє місце. У теорії Дизайну Людини говориться про важливість місця для ментальних проєкторів, але найбільшу важливість мають люди. Звісно, тоді я не думав про це, але, гадаю, саме тому я переїхав.

Мій інтерес до Дизайну Людини все ще був сильний, але три місяці жадібного занурення в інформацію призвели радше до плутанини, ніж до ясності. З огляду на мою недовіру до офіційної школи (як я згадував раніше), не було зрозуміло, де шукати відповіді. А тут ще й переїзд + нова робота.

На третій тиждень роботи я вже був у відрядженні в Австрії. До кінця року потрібно було впровадити систему фіскалізації. Мій колега — класичний ірландець, із чудовим почуттям гумору, відомою настирливістю та міцною дружбою з алкоголем. Пивний холодильник стояв прямо на його робочому столі.

За три місяці ми змінили три різні квартири (у Берліні важко знайти довгостроковий варіант), і сковорідка опинялася в рюкзаку частіше, ніж, мабуть, розраховувала.

Коли з житлом усе налагодилося, я поринув у світ руху: CI + танго + Axis Syllabus + метод Фельденкрайза + джеми + боулдерінг + басейн.

Якщо ви знайомі з проекторами, то вже могли здогадатися, до чого я веду. У такому режимі майже неможливо знайти себе, а на вивчення не лишається ані сил, ані часу.

Звісно, я був тим, хто ніби ненароком запитував у знайомих дату народження, щоб «… просто щось перевірити…», і швидше ставив питання, ніж упевнено говорив людям щось про їхній дизайн. Але таке траплялося все рідше.

Власна стратегія була сліпою плямою. Мій мозок знав про неї, умів при нагоді розповісти іншим, але не помічав, що в реальному житті, в моєму житті вона не застосовувалася. Це типово на початку процесу, коли знання створює ілюзію проживання.

Через 6 місяців мого життя в Німеччині розпочався коронавірус. А ще через місяць у країні запровадили локдаун. Мало того, що тепер я працював з дому, так ще й 3 дні на тиждень (моя компанія була тісно пов’язана з кафе та барами, тож їм довелося затягти пасок).

Це був поворотний момент!

Коли замість 40+ годин у офісі з людьми у тебе 12 годин реальної роботи на тиждень, у своєму ритмі, вдома… Коли відпадають вечірки і соціальні контакти за інерцією… З’являється енергія, яка сама спрямовується куди цікаво, тобто на вивчення Дизайну Людини. І з’являється настільки потрібна у житті проектора порожнеча. Простір для нічого. Можливість просто бути. І ні, це не те, щоб автоматично відкриває очі на речі. Але це дає шанс на відкриття. І клубок поступово став розмотуватись. Я продовжив шукати інформацію і натрапив на півторагодинну лекцію Ра про проєкторів. Знаєте, ту, де йдеться про м’які іграшки людства. Ту, після якої хочеться лише обійняти себе й заплакати. Але це гарний поштовх, щоб подивитися-таки на своє життя.

Під час спільної поїздки на три дні на Балтійське море я сказав Ксюші, що не хочу їхати десь там пів дня на велосипедах, а хочу один лежати в гамаку. Вона дуже засмутилася, плакала, нервувала. Це було настільки незручно, що довелося поїхати.

Коли під час зустрічей на 10-15 людей у парку я лежав осторонь, жодного разу ні з ким першим не заговоривши, Ксюша теж була незадоволена, мовляв, що, ти тепер ні з ким не будеш спілкуватися?

А коли я почав зустрічатися з наш

ою спільною знайомою тільки для бесід один на один…

Незабаром Ксюша сказала, що Дизайн Людини руйнує їй життя.

Ну що ж…

А моє, між іншим, лікувалося. Це був складний процес для нас обох.

  • «Коли ми познайомилися, ти був інший…»

Тут важко сперечатися. Коли ти роками брехав самому собі, не усвідомлюючи цього, здивування партнера цілком виправдане.

У якийсь момент я набрався сміливості і сказав, що хочу спробувати спати окремо. Сказав це Маніфестору 4/1 із каналом 37-40 і шостою лінією у червоному Сонці, якщо ви розумієте :)

Як наші стосунки взагалі витримали? Як я вижив?

Не знаю, як це звучить зі сторони, наскільки сліпий фанатизм бачиться в моїй історії… Але зсередини його не було.

Ніхто не «вірить» у Дизайн Людини, особливо ті, хто активно його вивчає. Я просто змінював поведінкові шаблони і спостерігав за тим, як себе почуваю внаслідок цього. Це і є експеримент.

Я спав тиждень як зазвичай, в одному ліжку з Ксюшею, і тиждень — в іншій кімнаті. Виявилося, що на самоті мені краще, і тепер я майже завжди сплю так.

Я пробував хапати увагу і вести розмову в групі або, навпаки, мовчати, поки не запитають. Я перестав ініціювати контакт з друзями. Я перестав проявляти ініціативу на роботі. Смішно з роботою: що менше я старався, то кращий був відгук від керівництва.

Найголовніше, що це дуже логічний процес: кожен крок і його післясмак можна пояснити механічно.

Експеримент веде до самопізнання.

А себе справжнього неможливо не любити.

Я не став раптово іншою людиною на глибинному рівні — ні, я просто струсив із себе пилюку. Те, що Ксюша і досі поруч, значить, їй подобався я, а не пил.

Час іде, колесо крутиться, і життя стає дедалі цікавішим.

Формально ми все ще в пошуках дому, але тепер я б сказав, що ми просто дивимося вперед.

А що ще лишається, правда?

P.S. Перехід на хоум-офіс і зниження робочого часу більш ніж удвічі були для мене справжнім благословенням; страшно уявити, що було б, якби все продовжилося як було…